Минуло понад десять років. Людмила закінчила школу, вступила до університету, здобула освіту і вже кілька років працює. Усі ці важливі етапи свого дорослішання вона пройшла без батьків поруч.

Вони залишилися вдома, бо не могли покинути тяжкохворих бабусю й дідуся.

Сьогодні Людмилі 28 років. Вона продовжує спілкуватися з батьками телефоном і час від часу бачить їх під час відеодзвінків. Але повернутися до звичного сімейного життя вони не можуть. Це історія про розлуку, яка триває роками. І про втрату, яку складно назвати втратою, коли людина, за якою сумуєш, жива.

Окремим джерелом напруги для Людмили були розмови про людей, які залишилися на окупованих територіях. У публічному просторі вона чула узагальнення про те, що там залишилися лише зрадники або люди з проросійськими поглядами.

Для неї це звучало не як абстрактна дискусія. Її батьки залишилися вимушено. Вони не хотіли залишати свій дім, але водночас не могли покинути тяжкохворих близьких. При цьому їхня проукраїнська позиція для Людмили ніколи не була предметом сумніву.

Тому подібні висловлювання викликали в неї гнів, образу, безсилля й відчуття самотності. Вона уникала таких розмов із колегами та знайомими, бо не завжди знала, як пояснити власну ситуацію і як захистити близьких, не виснажуючи себе ще більше.

Психологічна підтримка в цьому випадку була не про те, щоб переконати Людмилу «не реагувати» на чужі слова. Навпаки — разом із фахівцем вона вчилася розрізняти власний досвід і чужі узагальнення, встановлювати межі та обирати, коли варто пояснювати свою позицію, а коли — припинити розмову, яка завдає болю.

За п’ять сесій психологічної підтримки Людмила отримала простір, у якому могла нарешті назвати те, що довгий час залишалося без чіткої назви: тугу за батьками, гнів, образу, провину і самотність.

Важливо було визнати ці почуття нормальною реакцією на тривалу вимушену розлуку. Окремо працювали з переживанням невизначеної втрати — необхідністю жити далі, коли стосунки з близькими формально не припинилися, але звичного спільного життя немає.

Ще одним напрямом стала робота з власними ресурсами. Людмила згадувала не лише про те, чого їй бракує, а й про те, чого вона досягла за ці роки сама: закінчила школу, здобула вищу освіту, побудувала професійне життя, стала самостійною. Це дозволило подивитися на свою історію не тільки через втрату.

Після п’яти сесій Людмила зазначила, що відчуває меншу внутрішню напругу. Суспільні висловлювання про людей, які залишилися на окупованих територіях, більше не мають такого сильного впливу на її емоційний стан.

Вона знайшла способи реагувати на образливі узагальнення — так, щоб захищати власну позицію і водночас не виснажувати себе. Її суб’єктивна оцінка стресового навантаження змінилася з 4 до 8 балів за шкалою, де вищий показник означає менше стресове навантаження.

Однак найточніше зміни в її стані передає не цифра, а її власні слова:

«Я зрозуміла, що маю право сумувати за батьками і водночас пишатися тим, чого досягла сама».

У цій фразі — результат, який не вимірюється лише рівнем стресу.

Понад десять років Людмила жила з розлукою, яку не можна було просто завершити чи оплакати. Її батьки залишалися живими, але недоступними. Вона дорослішала без них, будувала власне життя і водночас несла із собою тугу за родиною. Психологічна підтримка не змінила обставин її життя і не повернула батьків поруч.

Але допомогла Людмилі по-іншому подивитися на власний досвід: визнати свою втрату, не дозволяти чужим оцінкам визначати її ставлення до близьких і побачити власну силу поряд із тугою.

Історія Людмили — один із прикладів роботи в межах проєкту з посилення стійкості медичних і соціальних працівників прифронтових громад, який ZDOROVI реалізують за підтримки Уряду Німеччини та ЄС.

Для фахівців, які щодня працюють із людьми та їхніми складними життєвими обставинами, власний емоційний стан часто залишається на другому плані. Водночас їхній досвід також може бути пов’язаний із війною, вимушеною розлукою, втратою, тривогою за близьких і необхідністю продовжувати працювати попри це.

Тому психологічна підтримка в межах проєкту — це можливість для медичних і соціальних працівників отримати безпечний простір для власного досвіду, краще розуміти свої реакції та знаходити способи зберігати професійну й особисту стійкість.

Іноді шлях до відновлення починається з дозволу назвати те, що болить. І визнати, що можна одночасно сумувати за тими, кого поруч немає, і пишатися власним шляхом.

Проєкт «Допомога дітям і опікунам у Сумській та Запорізькій областях» здійснюється в межах мультидонорського проєкту «Посилення постраждалих від війни громад України через місцеві ініціативи (EMPOWER)», що фінансується Федеральним міністерством економічного співробітництва та розвитку Німеччини (BMZ) спільно з Генеральним Директоратом Європейської Комісії з питань цивільного захисту та гуманітарної допомоги та реалізується Німецьким товариством міжнародного співробітництва (GIZ) ГмбХ.