Повномасштабна війна докорінно змінила медичну карту України. Люди змінюють міста, втрачають сімейних лікарів, стикаються з бар’єрами, яких раніше не існувало. Як у цих умовах функціонує система охорони здоров’я? Хто і до кого звертається? Які заклади справляються, а які – розчаровують?

ZDOROVI представляють масштабне дослідження на основі опитування 754 респондентів з усієї України, яке продемонструвало не лише, як змінюється структура звернень до медичних закладів, а й що насправді переживають пацієнти – від пошуку фахівця до збереження психічної стійкості.

Первинна ланка — під питанням?

Сімейні амбулаторії згадали лише 9% опитаних. На перший погляд, така цифра може викликати занепокоєння — адже саме ці заклади мають бути «першим входом» у систему охорони здоров’я. Однак варто враховувати територіальний контекст: 77% респондентів дослідження — мешканці міст, тоді як сімейні амбулаторії та ФАПи найбільш поширені в сільській місцевості. Згідно з даними, 32% усіх звернень до амбулаторій/FАПів припадають на сільських жителів — це найвищий показник серед усіх типів закладів охорони здоров’я. Ще 11% звернень — із селищ міського типу.

Це підтверджує, що у сільських громадах ФАПи часто є єдиною доступною опцією медичної допомоги. Водночас 58% пацієнтів, які згадали амбулаторії, проживають у містах. Це може свідчити про наявність таких закладів і в міській місцевості, або ж про високу мобільність пацієнтів, які приїжджають у ФАПи з інших населених пунктів. Таким чином, невелика загальна частка звернень до амбулаторій у структурі вибірки радше пояснюється переважанням міських респондентів, ніж реальною маргіналізацією цього рівня медичної допомоги.

У межах триваючої реформи первинної ланки ці заклади відіграють критично важливу роль. Високий рівень задоволеності їх роботою (70% позитивних оцінок якості послуг) та велика частка пацієнтів, які готові рекомендувати ці заклади (79%), підкреслюють потенціал сімейних амбулаторій у забезпеченні доступної та якісної допомоги, особливо в громадах поза межами великих міст.

Спеціалізовані медичні заклади (10%) — зокрема онкоцентри, кардіоцентри, жіночі консультації — залишаються актуальними для надання профільної допомоги. Проте їхня географічна концентрація в обласних центрах обмежує доступ для мешканців сільських і віддалених територій, що актуалізує потребу у розвитку направлень, телемедицини або мобільних форматів.

Коли місце проживання визначає якість медичних послуг

‍

Станом на 2025 рік, понад кожен десятий респондент є внутрішньо переміщеною особою (ВПО) — 5% отримали цей статус до 24 лютого 2022 року, а ще 8% — після. Крім того, 6% опитаних постійно змінюють місце проживання, не маючи офіційного статусу ВПО. Це свідчить про те, що понад 19% пацієнтів перебувають у ситуації мобільності або дезінтеграції зі звичним середовищем — і це безпосередньо впливає на доступ до медичних послуг. Люди змінюють місце проживання, часто без прив’язки до лікаря або чіткого розуміння, де знайти медичну допомогу в новому регіоні.

Жителі сільської місцевості (14% усіх респондентів) також повідомляють про суттєві труднощі — як логістичні, так і інфраструктурні. Це ще раз акцентує на необхідності розвитку мобільної медицини, телемедицини, а також — системної підтримки первинної ланки в громадах.

‍

‍

Гроші — як головна причина не звертатися по допомогу

46% респондентів оцінили свій фінансовий стан як «важкий» або «дуже важкий». Майже кожен четвертий зізнався, що змушений економити навіть на харчуванні. Це не лише позначається на загальному добробуті, а й безпосередньо впливає на здоров’я — люди змушені відкладати візити до лікаря, не проходять рекомендовані обстеження або не можуть дозволити собі купівлю призначених ліків.

Стан домогосподарства визначає не лише вибір типу медичного закладу, а й подальше дотримання лікування. Брак коштів обмежує можливість виконувати призначення лікаря — зокрема придбати медикаменти, забезпечити транспорт до медичного закладу, пройти фізичну реабілітацію або консультації у вузьких фахівців. Навіть якщо послуга є безоплатною, фактичні витрати на її отримання (дорога, відсутність потрібних препаратів у лікарні, необхідність купити витратні матеріали) роблять її недосяжною для багатьох пацієнтів.

Особливо це стосується осіб із хронічними захворюваннями, маломобільних пацієнтів, а також внутрішньо переміщених осіб, для яких додатковими бар’єрами стають нестабільне житло, обмежений доступ до зареєстрованого лікаря або відсутність місцевої підтримки. 

Водночас понад 40% респондентів загалом перебувають у так званій «межовій зоні добробуту»: їм вистачає на їжу, але на одяг, ліки чи побутову техніку доводиться заощаджувати або позичати. Це створює додаткові ризики переривання лікування, втрати мотивації до профілактичних оглядів і подальшого погіршення стану здоров’я.

‍

‍

Якість обслуговування: краще, але не всюди‍

‍

Оцінка якості медичних послуг показує цікаву динаміку: загалом, 44% респондентів задоволені своїм останнім візитом до лікаря. Проте рівень задоволення суттєво відрізняється залежно від типу закладу. У приватних клініках 80% пацієнтів залишилися задоволені або дуже задоволені обслуговуванням. У сімейних амбулаторіях — 70%. У поліклініках — лише 46%, у лікарнях — 42%. Основні нарікання — довгі черги, відсутність зручного доступу для маломобільних пацієнтів, брак інформації, некомфортна інфраструктура. Приватний сектор, попри свою вартість, виграє у державного майже за всіма параметрами. Варто зазначити, що майже половина опитаних (від 36% до 48% залежно від типу закладу) не помітили жодних змін у якості медичних послуг за останній рік. Це може свідчити як про певну стабільність, так і про відсутність покращень, які б стали помітними для пацієнтів. Позитивна динаміка простежується в комунікації з медперсоналом та швидкості обслуговування, однак залишаються зауваження щодо чистоти приміщень, наявності необхідних ліків та зручності навігації в закладах.

‍

Психологічне здоров’я — тиша перед бурею‍‍

Особливо тривожним є розділ звіту щодо ментального здоров’я. Понад 70% респондентів перебувають у стані від легкої до помірної психологічної втоми, тривоги або стресу. Водночас лише 13% отримували психологічну допомогу протягом останнього року. Попри зростаючу відкритість до теми ментального здоров’я, досвід звернення по фахову підтримку залишається обмеженим. Причинами є не лише стигма, але й недостатня поінформованість про доступні сервіси, а також нестача довіри до системи. Проте саме первинна ланка – поліклініки, ЦПМСД і навіть ФАПи – дедалі частіше стають точкою входу до психологічної допомоги. Це результат зусиль із підготовки персоналу, а також першого кроку до подолання стигматизації. Водночас система все ще не справляється з рівнем запиту на ментальну підтримку. Це виклик, який потребує системної відповіді: інтеграції психологів у ПМСД, регулярної підготовки медичних працівників, розвитку телемедицини та запуску всеукраїнських програм підтримки.

‍

Що потрібно змінити? Рекомендації від пацієнтів

Респонденти чітко сформулювали запити до системи:

1. Зробити заклади доступними для людей з інвалідністю: пандуси, ліфти, тактильна навігація.

2. Розвивати онлайн-консультації та телемедицину.

3. Підготувати персонал до роботи з маломобільними пацієнтами.

4. Надати супровід та підтримку в закладах — особливо для старших людей та переселенців.

‍

ZDOROVI: аналітика, яка веде до дії‍‍

Дані цього дослідження мають стратегічне значення для планування подальшої діяльності як ZDOROVI так і інших НУО які працюють в медичному напрямку.

Ми бачимо, що поліклініки залишаються головною ланкою системи — саме сюди звертається більшість пацієнтів, тож підтримка цієї частини медичної інфраструктури має стати нашим пріоритетом. Водночас первинна ланка потребує посилення — не лише у матеріальному забезпеченні, а й у комунікації з населенням. Люди мають знати, куди звертатися, які послуги доступні, і що допомога поруч. Окремий акцент — на психологічну підтримку. Вона має бути інтегрованою у всі рівні медичної системи: доступною, фаховою і без стигми.  Доступність медицини — це не лише про фізичну наявність послуг. Це про логістику, зрозумілу інформацію, безбар’єрність, інклюзивність і довіру.

Українці довіряють медицині — але очікують, що вона буде справедливою, доступною та людяною. Наше завдання — зробити це реальністю.

‍